Шабля і стріла
Шрифт:
дівчину Данило, а вже не дивився, як власне тіло його юшить-ся кров'ю, як
біль пронизує, аж чув тільки, як шкіра на плечах тріскає:
— Змію на грудях!.. — хрипів Голембовський. — Ти, слизняку, хлопе, ти осмілився!.. А ти, шльондро, повіє! Заб'ю обох, закатую
на смерть!..
Тоді Данило опам'ятався і схопив пана за руку і вирвав з неї канчука.
— Руку на мене підіймати, та я тобі...
Але й руку прихопив Данило панові і стояв проти нього, витримуючи
погляд
Він стояв голий проти пана, тримав його руки в своїх, і не міг
ворухнутися пан Семен, ледве свідомості не втрачаючи від люті, аж
вишарпнувся від Данила і вибіг з клуні.
Вони встигли одягтися ледве-ледве, як увірвались до клуні кілька
панських гайдуків і схопили Данила, який зараз навіть не пручався, і вивели
на подвір'я.
Шмагали його вчотирьох, аж доки він не втратив свідомість, а ще
четверо тримали, а потім зв'язали і кинули в ту саму клуню.
— Засаджу його на все життя, зогниє в тюрмах, пся крев, він спромігся...
Хоч би хто, тільки не ти, чуєш, тільки не ти...
— Я люблю її! — єдине, що сказав Данило, коли шмагали його гайдуки, і пан верещав над ним, захлинаючись від люті.,.
— Він любить її? Свиното брудна! Хто завгодно, тільки не ти! Гнидо
погана, хто завгодно, останньому жебракові віддам цю шльон-дру, тільки не
тобі...
Коли Данило прийшов до тями у клуні, то від болю ледве міг
ворухнутися, але чув, що у дворі готували бричку, і коли з розмов зрозумів, що ось-ось мають їхати, пересиливши біль, підповз до дверей і крізь щілину
побачив, як вийшла Ганя, бліда як смерть, як за нею хмура як ніч, з
підтислими губами показалась пані і дві панські покоївки, як запхнули
валізи у бричку, й він побачив востаннє погляд Гані, спрямований на клуню, і здалося йому, що вмер він в ту мить, коли бричка виїхала з двору і копита
коней заторохтіли по дорозі за садибою.
Він знову втратив свідомість.
Поночі лише прийшов до тями. Образа і біль вибухали і рвалися з нього, ненависть до пана Семена, який, здавалося йому, любив його, Данила, який
же, попри все, був до нього такий добрий...
«Хто завгодно, тільки не ти! Останньому жебракові віддам!..»
Ось як!
Він так і лежав під самими дверима в клуні, там, звідки востаннє
побачив Ганнин погляд. Очі його звикли до темряви, і він зрозумів, що
повинен щось робити, якось діяти, бо все одно кінець, та лишитися отак ось
знищеним і розтоптаним — ні, ніколи.
Зв'язаними руками він спробував було перетерти мотузку об двері клуні, але то було намарно, і раптом
лишив косу. Він докотився до кутка, де мала стояти коса, і вона була-таки
там.Добре. Тепер розрізати мотузки на руках вже було неважко.
Незабаром він вже був вільний, але коли підвівся на ноги, то мало не
впав знову, страшенна слабість охопила його, сорочка і штани прилипли до
тіла від запеклої на ранах крові — і кожен рух причиняв зараз Данилові
біль, але ніколи було про це думати, здавалось навіть, що біль тримав його
при свідомості.
І раптом все стало зрозумілим.
Свирид. Старий Свирид Сокира — ось його поміч, остання і
найсправжніша. Дістатися на гору у клуні було нелегко, але мета була така, що означала зараз єдиний спосіб вижити, і це вирішило все. Звідки взялися
ті сили, гадки не мав Данило, коли згадував усе, що сталося, але дістав
Свиридів згорток, і виламав з допомогою ножів і шаблі дошку в стінці
клуні, і видобувся назовні.
Потім прокрався до стайні і вивів коня, свого улюбленого, найкращого, ним, Данилом, викоханого. Вивів тихесенько, боячись, аби кінь не заіржав
раптом, але, здавалося, той розумів господаря, бо йшов слухняно й тихо.
Кинув останній погляд на садибу пана Голембовського Данило, і не ворухнулося
в ньому нічого зараз, крім гніву, ненависті й образи.
Згадав слова старого Свирида.
Перед тим, як забратися на коня, заліз в клуню і видобув вогонь кресалом
просто на солому, яка вмить зайнялась, ледве Данило встиг відскочити у
пророблений ним отвір в стіні, бігом вже, хоч і хитався, доскочив до коня і вже
мчав верхи дорогою в напрямку лісу, озираючись раз по раз, коли раптом
полум'я звилося вгору над панською клунею і лемент почувся у дворі, але то вже
звіддалік чув Данило, бо ніс його кінь вперед, геть від панів, геть від принижень і
геть від такого високого і такого короткого щастя.
Опришкова зброя була при ньому, опришків заповіт палав зараз перед ним
великими, червоними, як заграва, що лишилась позаду, словами: «За волю, за
справедливість, за рівність!»
Опришковою стала тепер Данилова дорога.
Так і пішов він лісами, внезабарі вже переслідуваний зусібіч, як бунтар і
опришок, палій і конокрад, розбійник і злочинець.
Він мав єдину мету тепер — вибратися з Поділля і Волині чимшвидше, вибратися з польського владування в єдину зараз для нього мрію — на Запорожжя, на низини Дніпра, де, розповідають кобзарі, живуть вільні козаки, що називають