Шабля і стріла
Шрифт:
чимало клопоту, аби знаходити місце для зустрічей.
Данило змінився, це якось помітив пан Голембовський і сказав йому:
— Чи ти вже старієш, чи, навпаки, молодшаєш, але щось в тобі
міняється, не можу зрозуміти. Тільки ти став спокійніший і впев
неніший, може, й справді женитись тобі пора, відпарубкував уже, тільки ж...
«Так, так, — думав Данило, — оце тільки ж, ось вона і є. А як же іграшка
для пана? Значить, ще не настільки набридла, аби віддавати
Відказав же він панові як звичайно.
—Пора моя прийде, пане, а зараз, мабуть, таки дозріваю ще.
Всякому овочеві свій час — так ви мені казали. Видно, мій ще не
прийшов, бо таких думок у мене зараз немає, прошу пана.
Ой, яких же тільки думок у нього не було за цей час! Усяких
найрізніших. Від того, що восени панночка має повернутись до Кракова, аж
до того, що й самого його жахало. А чому б і не він міг стати її чоловіком, коли справді пан його любить, коли так прийняв та приголубив? Нехай не
зараз, пізніше. Але все ж — чому б не він?..
І враз із цим десь виринула моторошна думка: «А як же заповіт старого
Сокири, а як же батько, скараний панами на Луцькій площі разом з іншими
повстанцями, коли розбили Наливайка, а як же мати, що померла в злиднях
і біді?
І як же той квіт папороті, який шукав підлітком, який плекав надію
знайти в юності, і зараз... зараз віддав його панночці Гані, віддав саму душу, самий сенс усього, що вимріяв тоді... Бездумно, негадано приніс поночі і
віддав. Забув усе? Хочеш сам стати паном?»
«Ні, — кричало в ньому все в ту мить, — ні, ніколи, навіть якщо вийде
вона за мене, навіть якщо би вдалося це моє кохання, то я таким не буду, я
не буду паном, я спроможуся і в такому стані знайти той квіт папороті!!!
Хіба не можна бути справедливим і добрим, хіба не можна жаліти людей і
допомагати їм, навіть успадкувавши усе панське господарство? Можна-
таки, можна!»
Але в глибині душі щось казало йому тихо, але впевнено — ні, Даниле, ні! Немовби голосом старого Свирида. Ні, Даниле, не туди йдеш, не того
жадаєш, зраджуєш ти нас, своїх предків, своїх справжніх, своїх близьких, не
туди йдеш!..
Данило відкидав геть усі думки і жив лише тими хвилинами чи
годинами, коли зустрічався з Ганею, коли бачив її хоч здаля, коли відчував
її поруч себе. І був щасливий, бо панночка розкрилась для нього звичайною, доброю дівчиною, спраглою за справжнім, за добрим і правдивим словом, за
коханням, якого не знала, а лише передчувала його прихід.
їм було добре разом. І так минуло понад два місяці.
І ось Ганя сказала йому, що, здається,
очах, із страхом за прийдешнє і горнулася до нього водночас, немов
шукаючи захисту.
—Якби віддали тебе за мене, — вимовив Данило важко, — то більшого
б щастя не хотів би я у житті. Але ж де там? Хіба це можливо?
—Я перебалакаю з батьком сама. Пізніше, коли поїду до міста. Це ж вже
за тиждень мені вертати, і вони поїдуть зі мною. І там я скажу їм, бо тут
може бути лихо, а там — якось вмовлю...
—Я зроблю для тебе все, що тільки в моїх силах, все! Головою накладу, аби лиш тобі було добре...
—Ні, борони тебе Боже! Не кажи такого! Що би з нами не трапилось, але ти повинен довго жити! Ти сильний і мужній, ти
майгарніший і найкращий з-поміж усіх чоловіків, яких я зустрічала її
своєму житті. Ти мусиш довго жити, і в тебе ще велике майбутнє попереду, і в нас, так, і в нас, я вірю, що і в нас...
Кожен день вони тепер лічили, як перед смертю, перед прийдешньою
розлукою. Лишалося два дні.
— Данку, ти ночуй нині в клуні і двері лиши відчинені, а я до
тебе прийду сама вночі. Бо коли ще матимемо таку ніч? Я страшенно
боюся, але дочекаюсь, коли вони заснуть, і вислизну! Чекай мене!
Данило лежав у клуні, розстеливши широке картате рядно на соломі, і
неспокій аж з'їдав його. Чи вона зможе тихо вийти, чи не спіткнеться десь і
не зчинить шуму, чи вона взагалі не передумає і не прийде? Чи, може, налякається в останню мить?
Вічність, здавалося, минула, коли тихо розчинилися двері в клуню і.
слизнула у темінь, до якої вже звикли Данилові очі, дівоча постать у білій
сорочці.
Данило кинувся до неї, обійняв обома руками, як долю, як кінець життя, як усе, чим жив і що мав у собі для себе, сьогоднішнє й прийдешнє. І вона
припала до нього, тремтячи чи то від страху, чи то від холоду, чи то від його
обіймів, тільки припала так, що ніщо вже, здавалось, не одірве її від нього і
ніколи.
Лише коли заспівали треті півні, Данило вчув, що пора прощатися, але
не могла вона так просто піти від нього, не могла. Пристрасть вибухала з
новою силою, а тоді сон сп'янив їх і зламав.
Прокинулись вони від шуму у дворі, від лементу якогось і крику і тоді
збагнули, що сталося, і отетеріли обоє від жаху.
А в ту мить розчинилися двері клуні і на порозі став пан Семен.
Він дивився на них, і канчук в його руках вже свистів у повітрі, і
полосував він обох їх, не дивлячись, куди і як, тільки собою захищав