Шабля і стріла
Шрифт:
себе запорожцями, де немає панів, де всі. брати й товариші один одному, де воля й
безпека і лише твоя власна сила й мужність — тобі підтримка, і де у боях з
турками й татарами здобувають козаки славу, де на човнах-чайках дістаються
самих турецьких берегів, воюють з басурманами, боронять простий люд України
від нападів кочовиків і турків. Де можна ще жити так, як велить тобі твоє єство, твоя сутність, таким, як ти на цьому світі народився.
Данило вдивлявся
якого ось тут, поруч, на горі, щойно розігралась одна з найтрагічніших історій
людського буття, які він бачив упродовж років своїх блукань.
І раптом привиділось йому, що сидить він на березі Дніпра, як колись з ватагою
товаришів, яких надбав за час мандрів по Україні, на шляху до омріяного
Запорожжя, з якими палив панські помістя і роздавав селянам забране у багатих і
яких вже разом із ним переслідувало польське військо, відомості про них
передавалися з одного міста у друге, і їх вистежували, шукали, їх, за указом
самого короля Сигізмунда, треба було знищити.
Та ось вже дісталися вони Дніпра, недалеко був Київ, але туди було зась, та й
навіщо, там усе було підпорядковане польській шляхті, треба було добиратися в
низів'я Дніпра. Вже не так багато лишилось того шляху, хоч не так і мало.
Сів Данило над рікою і задивився у її гладінь, у хвилі дніпровські, як і вже бачили
так багато, слухав, що шепоче вода, що додають до
її мови дніпрові береги, що шурхотінням листви доповнює ліс, в якому він з
товаришами зараз розпалив багаття, готуючи якусь страву. Був час затишку і
примарного спокою, дорогу було видно попереду, важку і сувору, але ця
мить, коли він вдивлявся у воду, надовго запам'яталась йому. Бо вода
наводила спокій, додавала певності, бо ось ці хвилі незабаром дійдуть туди, куди прагне віддавна його душа, дістануться запорозьких кошів, і хтось
набере води і варитиме куліш саме із цієї води, що ось нині протікає повз
них. Скільки ще їм добиратись туди?
Дістались опришки Дніпра важко, з боями і перепонами. Поляки гнали і
переслідували розбійників повсюди на їхній дорозі. Кільце переслідувачів
стискалося, і зараз, вздовж Дніпра на південь до Запорожжя ще лишилось
кількасот верст. Далі вже по всьому. Останній табір розкинули вже десь із
сто верст поза Києвом. Хотілося побачити славне місто, але де ж там — хіба
колись!!!
Повечеряли тихо і неквапно, мали лягати спати — але прийшов малий
Раду — вже п'ятнадцятилітній опришок, вусики вид-нілись, і сказав
Данилові — десь біля нас біда!
— Як собі хочеш — я спати не буду!
нами біда — я чую!
Сто разів за своє життя Данило переймався цими словами, сто разів
згадував, як він тоді скептично поставився до слів малого. І якби не він, в
котрий вже раз — якби не він!!!
Боже, де ж він сьогодні! Де мій коханий циганський син? Спаси його і
зціли, врятуй його, і дай нам змогу колись знову побачитись!
Данило не раз молився за Раду, і за Михаська і за життя і душі усіх своїх
хлопців, живих і неживих братів своїх! Але малого Раду згадував
найчастіше!
І що ж там Ганя!
То вже спливала як важкий морок ночі, як болючий сон!
Що ж Мотря? Як її доля склалася? Адже там мала би бути дитина!
Моя дитина!
Чи я їх колись побачу? Чи доживу, чи доберусь?
Скільки разів життя нам дарує людей, яких ми не бачимо, яким ми не
віримо, не помічаємо, не чуємо їхніх слів і не цінуємо їхньої любові до нас!
Жалюгідні сліпі кошенята! Втрачаємо час і простір буття, втрачаємо
наші життя, коли хтось поруч, хтось просто поруч — почуй його, озирнися, подивись у воду, може, крім тебе відіб'ється у дзеркальній поверхні твій
ангел-охоронець і ти прокинешся і побачиш його, ось він поруч, простягни
руку, аби його торкнутись...
Але рука німіє в повітрі, не сягає, не спроможна торкнутись, і ми мліємо
від власного страху і перед самим собою, перед світом прекрасним і
жорстоким, яскравим, але безжальним. Ми боїмося любити, боїмося вірити, і за це нас карає Господь!
Прокинувся Данило від крику вартового, який задихнувся кро-в'ю, але
встиг гукнути — пробі! — і далі вже брязкіт зброї — і Раду поруч — на
коней. Мерщій на коней!!!
Але ж таки цей Раду! І погнали — вже виробленими ходами — як звикли
вже роками тікати від переслідувань, ховатися в лісі, миттєво розбігатись, а
потім на певні знаки збиратись докупи на схід сонця просто під зіркою, коли сяде сонце.
Дістали їх поляки вже на Сяні. Далі починались землі російського
царства.
В Путивлі сидів тоді російський воєвода.
Бій був важкий і кривавий. Відступати було нікуди. Билися на смерть.
Падали один за одним хлопці, і врешті Раду закричав:
—
У річку, нема інакше, Данку, тікаймо на той бік!
П'ятеро їх перебралися через Сян, де їх зустрів озброєний важ
ко російський загін.
І тут вони склали зброю.
Данило, Раду, Михайло і ще двоє.
Що сталося з іншими? Чи загинули, чи взяли їх ляхи в полон і що