Звірослов
Шрифт:
– Закрий писок, Жучка, і без тебе тошно!
Антоніна Василівна озирається в пошуках жертви.
І раптом бачить перед собою дивовижну істоту чоловічої статі в атласі і блискітках.
– Господи, що тут відбувається?
– бурмоче Антоніна Василівна собі під ніс.
Фавн кілька секунд витріщається на гостю, а потім дивним ненормальним кроком пливе до магнітофона і стишує звук.
Гомік, думає Антоніна Василівна, або ще гірше - трансвестит. Куди я потрапила?
– Що вам треба?
– каже істота в атласі і блискітках.
Антоніна Василівна зауважує, що це доволі молодий хлопець, смаглявий, із загельованою чуприною і загримованим обличчям. Синя атласна сорочка з рюшем на розхристаних грудях, чорні широкі штани з лампасами, лаковані туфлі на підборах.
– Молодий чоловіче, ви чого вирядилися, як клоун?
– гнівно каже Антоніна Василівна, ніби це її якимсь чином стосується.
– А яке ваше діло? Що вам узагалі треба?
– Вимагаю більше поваги!
– видає Антоніна Василівна.
– Не шануєте мене, то принаймні вшануйте старість!
– Я ніяк вас не образив.
– Ага, не образили! З одного вашого вигляду мені лупається від сорому лице.
– Я вас не просив на мене дивитися.
– Молодий чоловіче! Ви не живете на безлюдному острові! Будете жити на острові, то, будь ласка, ходіть хоч у спідницях, хоч голяком! А тут, серед людей, прошу, одягайтеся так, як це годиться робити чоловікам!
Хлопець, очевидно, зрозумівши, що швидко конфлікт владнати не вдасться, повністю вимикає магнітофон і підходить ближче до Антоніни Василівни.
– Е-е-е… шановна, що вам від мене треба?
– Антоніна Василівна. Мене звати Антоніна Василівна.
– Антоніна Василівна, що…
– Антоніно Василівно! В українській мові існує кличний відмінок.
Хлопець сердито зціплює зуби.
– Антоніно Василівно! Що вам від мене треба?
Антоніна Василівна випростується з усією гордістю, на яку тільки здатна її старість.
– Ви дуже гучно крутите музику.
– Але я маю на це право!
– обурюється хлопець.
– Звичайно, ви маєте право, проте не забувайте, що інші теж мають право. І ваше право, молодий чоловіче, закінчується там, де починається право інших!
– Зараз день, шановна. Чи як правильніше сказати - шановно!
– Не пискуйте мені. Я хочу, щоб ви припинили крутити свою дурацьку музику.
– Вмикати музику дозволено до десятої вечора.
– Якщо вона нікому не заважає.
– А вам вона заважає?
– Заважає! І мені, і Жучці.
– Хто така Жучка?
– Жучка - моя собачка. Музика її збуджує, і Жучка починає скавуліти.
Хлопець помічає біля ніг Антоніни Василівни паршивого безхвостого пса - суміш болонки, пуделя і благородної бездомності. Йому стає смішно.
– Я не бачу нічого смішного, - каже Антоніна Василівна.
– Якщо ви далі вмикатимете музику, я викличу міліцію.
– Міліцію?! Хіба я роблю якийсь злочин?!
– Так. Ви заважаєте мені. Ви заважаєте мені… жити.
Антоніна Василівна розвертається, щоб піти геть.
– Жучка! За мною.
Але Жучка зайнята. Її сечовий міхур не витримав випробовувань музикою і часом.
– Скандальна стара баба!
Антоніна Василівна через ланцюжок на вхідних дверях пильно оглядає свого сусіда з першого поверху.
– О, ви змінили наряд?
– каже вона.
– Джинси і футболка личать вам куди більше.
– Навіщо ви викликали міліцію?!
– Я вас попереджала. І викличу знову, якщо виникне потреба.
Хлопець втомлено зітхає.
– Може, ми з вами якось домовимося?
– Не думаю, що нам удасться.
– Я не можу без музики.
– А я можу.
– Ви не розумієте.
– Слухайте, - каже Антоніна Василівна.
– Мене не цікавить, чим ви там, у вашому притоні, займаєтесь. Але надалі робіть це в тиші. Тиша корисна для таких молодих людей, як ви. У тиші є над чим подумати. А ви, я бачу, думаєте вкрай рідко.
У проймі дверей з’являється Жучка. Вона радісно дзявкотить.
– Ваше подобіє пса насцяло мені на паркет, - безсило каже хлопець.
– Жучці, до вашого відома, більше років, ніж вам!
Антоніна Василівна з гуркотом зачиняє двері.
Хвильку роздумує, а тоді знову їх відчиняє.
Хлопець стоїть там, де стояв.
– Мені не те, щоб цікаво, молодий чоловіче, але так… просто… заради інформації. От, чим ви там займаєтесь?
– Танцюю.
– Танцюєте?
– Танцюю.
Антоніна Василівна мовчки повертається до себе в квартиру.
От зараза, думає вона, мій темперамент доведе мене до могили.
Тільки би не прокинутись… тільки би не прокинутись… Тьху!
Антоніна Василівна розплющує очі. Одразу бачить двох ворон, які сидять на електричних дротах і дивляться на неї через вікно.
Жучка лиже Антоніні Василівні ноги.
– І що я тепер буду робити, - зітхає Антоніна Василівна.
– Ще надто рано для усього.
Читати не хочеться. Перемикати телевізор теж. Не хочеться дивитися у вікно, бо там надто мрячно. Нічого не хочеться.