Звірослов
Шрифт:
– Слава богу, - бурмоче собі під ніс Антоніна Василівна, коли за Надею зачиняються двері.
Але на спокій сподіватися ще зарано. До вечора Антоніна Василівна співатиме «Надєжда - мой компас зємной».
Антоніна Василівна спершу навіть не зрозуміла, що відбувається.
Вона добре поспала, її нічого не боліло, нічого не снилося. Вона встала з ліжка і за звичкою підійшла до вікна. Упевнитися в тому, що світ ще на місці. І він був на місці, але білий.
– Жучка, сніг випав, - тихо каже Антоніна Василівна.
Жучка
– Тепер буде легше, - продовжує Антоніна Василівна.
– Я люблю сніг. Люблю зиму. Узимку всі люди стають дітьми.
Антоніні Василівні страшенно хочеться різдвяної їжі. Куті і вареників з оселедцем. Разом. Однією ложкою кутю, іншою - вареник з оселедцем. Антоніна Василівна ковтає слинку. Вона вже сто років не їла цих вареників.
– Жучка, вдягайся! Ми йдемо!
Антоніна Василівна навстіж відчиняє шафу з одягом. Шафа забита блузами, сукенками і светрами різних років і фасонів.
Так, думає Антоніна Василівна, сьогодні я одягнуся по-святковому. Сьогодні свято.
– Вікторе, я вас вітаю, - урочисто щебече Антоніна Василівна.
– З чим?
– ліниво питає Віктор.
– З першим снігом.
Антоніна Василівна подобається собі. Вона стає посеред дзеркальної кімнати, розглядаючи свій наряд з усіх сторін.
– Я вас не впізнаю, Антоніно Василівно, ви одяглися як справжній клоун! Що за сорочка?! Що за спідниця?! Ви зібралися в бордель?
Віктор насолоджується кожним своїм словом. Око за око, думає він.
– А босоніжки? На вулиці зима, а ви в босоніжках. Антоніно Василівно, з вами все гаразд?
– Хлопче, сьогодні в мене дуже хороший настрій, і вам не вдасться його зіпсувати. Швидше навпаки.
– Тобто ви МЕНІ зіпсуєте настрій?
Антоніна Василівна пропускає його репліку повз вуха.
– Мені прийшла в голову геніальна ідея, Вікторе.
– Я вже її боюся!
– Ну чого так відразу, - Антоніна Василівна присідає на табуретку.
– Ви мені подобаєтеся саме за сміливість.
Віктор вимикає магнітофон.
– Розумієте, - починає Антоніна Василівна, - мене завжди всі боялися. Ви не питали, а я вам не казала… Я майже сорок років пропрацювала у школі…
– Я мав би здогадатися, - Віктор корчить театральну гримасу.
– Ви абсолютно неадекватні. Кажуть, учителів зі стажем не допускають свідчити в суді. Надто мінливий психічний стан…
– Молодий чоловіче! Слідкуйте за своїм язиком!
Антоніна Василівна нервово йорзає на табуретці.
– Не стовбичте. Присядьте, - каже.
Віктор спирається ліктями на підвіконник.
– У цій кімнаті одна табуретка, і ви зайняли її.
Він глузливо всміхається, і Антоніна Василівна зауважує, що їй це подобається.
– Я викладала літературу.
– Ого! Я думав математику. Як правило, математички найнестерпніші. Та, що вчила мене, її звали Мирослава Миколаївна, так
– Я ніколи не била своїх учнів!
– спалахує Антоніна Василівна і вже спокійніше додає: - Вони і без того мене боялися.
– Я вважаю, що це неправильно.
– Я теж так вважаю. Але учні все одно боялися. Хоч я ніколи навіть голос не підвищувала. Я була добрим учителем.
– Можу собі уявити.
В Антоніни Василівни горять щоки.
«Якби він міг побачити мене тоді, сорок років тому, чи я сподобалася б йому?»
Антоніна Василівна встає з табуретки і відвертається. Бачить у дзеркалах відображення його відображення. Воно з цікавістю за нею спостерігає.
– Антоніно Василівно, ви так рівно тримаєте спину, що багато хто з бальників вам би позаздрив.
– Моя покійна бабця штурхала мене кулачками в спину, коли я сутулилась. Я досі іноді відчуваю ці її кулачки.
Антоніна Василівна глибоко вдихає.
– Але ось що я вирішила… подумала. Я буду викладати вам літературу.
Віктор здивовано округлює очі.
– Адже ви за своїми танцями все профукали, хіба ні? Сумніваюся, щоб ви прочитали більше ніж десять книжок. Так, я даю вам не більше десяти книжок.
– Антоніно Василівно, але…
– Це не займатиме багато часу. Кілька годин на тиждень. Ви не уявляєте, як багато цікавого я можу розказати. Література - це світогляд. Без літератури ви ніхто. Вош дрожащая.
Віктор мовчить.
– Не думайте, навіть для того, щоб танцювати, треба знати літературу. Ви не зможете без літератури добре танцювати. Танці - це не мова тіла, як ви собі думаєте, це, мова… душі…
О боже, що я виговорюю, думає Антоніна Василівна.
– Але мені не потрібні уроки літератури.
Антоніна Василівна дивиться на нього і впевнюється, що це правда. Він не жартує. Йому не потрібні уроки літератури. Він говорить серйозно і остаточно.
Антоніна Василівна здригається ніби від удару. Чує, як кров стікає в ноги, чує, як крихітні кулачки тереблять спину, і голос бабці звідкись ізсередини: «Ти, вороже кривавий, тобі тільки гульки в голові».
Дурепа, думає Антоніна Василівна, яка ж я дурепа!
Вона мовчки кидається геть з кімнати, а Жучка, вишкіривши зуби, тричі люто гавкає на Віктора і дріботить услід за хазяйкою.
– Ти прийшла! Молодець! Я знала, що ти прийдеш!
Надя обіймає Антоніну Василівну. Від Наді заносить ядучим малиновим запахом за десять гривень.
– Як тобі наша дискотека? Супер, правда?
Антоніна Василівна оглядає з десяток бабів різного стану збереженості, з паличками і без, розмальовані, нарядні, схожі на монструозних ляльок. Діди - їх п’ятеро - ніяково стовбичать поруч, намагаючись сховатися один за одного. Ще двоє - музиканти. Сидять на мініатюрних розкладних стільчиках і грають на потріпаних баянах.