Звірослов
Шрифт:
– І музика жива. Усе, як має бути, - говорячи це, Надя цвіте і пахне ще дужче.
Музиканти заводять якийсь ностальгійний віденський вальс. Дві баби, навряд чи знайомі між собою, без жодного слова, без анінайменшої емоції на обличчі, беруть одна одну попід руки і немов дерев’яні тут же, на місці, переставляють ноги, імітуючи танець.
– Я не думала, що дискотека, як ти, Надєжда, це називаєш, відбуватиметься в переході метро, - каже Антоніна Василівна.
Надя наперед
– Дорогуша, - вигукує вона, - цей перехід на «Театральній» - саме підходяще місце для нашої дискотеки! Подивися - ніби справжній бальний зал. Усюди мармур, підлога шо нада, колони. А яка акустика - лишень послухай!
Віденський вальс у розпалі. Інші баби, беручи приклад з найсміливіших, теж попарувалися і танцюють. Діди нервово курять збоку.
– Крім того, - продовжує Надя, - у цьому переході ніколи не буває людно.
– Слава богу, - бурмоче Антоніна Василівна.
Одинокі пасажири, час до часу заходячи і виходячи з метро, на мить зупиняються, зачудовано спостерігаючи за дійством.
– Вони дивляться на нас, як на зоопарк, - кидає Антоніна Василівна.
– Та вони завидують, Антоніна! Подивися, як баби розгулялися. Нічо-нічо. Зараз і мужики підуть в оборот. Кстаті, це ще одна причина, чого я вирішила робити дискотеку тут. Щоб нагадати обществу про нас - старичків. Щоб общество побачило нас. Що ми ще не кончені.
– Але ми вже кончені, Надєжда…
Згорблений дідок з масною усмішкою виринає перед Антоніною Василівною:
– Потанцюємо, гражданочка?
– Я не танцюю, - суворо відрубує Антоніна Василівна.
– Відмовляти дуж-ж-же некультурно, - дідок усміхається ще масніше, усією своєю пожовклою вставною щелепою, і наполегливо тягне Антоніну Василівну за лікоть.
Надя по-змовницьки їй підморгує.
– Ви не розумієте, що вам говорять?
– Антоніна Василівна перекрикує вальс.
– Я не танцюю.
– Але чому? Я вам не нравлюсь?
– У мене замок на правому чоботі розійшовся!
Кавалер раптово дає Антоніні Василівні спокій і повертається до знудженого чоловічого товариства.
– Ти же вчителька, Антоніна, - шепоче Надя.
Вона почервоніла як рак, готова придушити Антоніну Василівну голими руками.
– Ти позориш мене як організатора.
– Але я сказала правду, Надєжда, подивися, - Антоніна Василівна нахиляється і демонструє Наді заржавілий замок на правому чоботі.
– Не юродствуй! Ти вже зовсім психічна?
– А що я такого сказала?
– Ну знаєш, Антоніна!…
Надя розвертається і йде до відфутболеного Антоніною Василівною дідка.
– Можна вас запросити потанцювати, Констянтін Констянтіновіч?
– Канєшно,
– Ви, Констянтін Констянтіновіч, не звертайте на мою подругу уваги. Вона трохи не в собі. Літераторша, знаєте. А це у них професіональне.
Антоніна Василівна піднімається з переходу на поверхню і йде вулицею Пушкінською в бік парку Шевченка. Падає мокрий сніг. Халява правого чобота теліпається по асфальті. Песець на комірі бордового демісезонного пальта «джерсі» намок і зі стриженого став лисим.
Яка я жалюгідна сьогодні, думає Антоніна Василівна. Аж приємно.
Голі і чорні крони навколишніх дерев чомусь нагадують Антоніні Василівні залізничні колії.
Вона заходить у безлюдний парк і сповільнює крок.
У парку треба ходити так, ніби в тебе пульс двадцять ударів на рік, думає.
Біля пам’ятника Шевченку Антоніна Василівна сідає на мокру, притрушену снігом лавку.
Я подібна на бездомну алкоголічку, думає Антоніна Василівна, але що з того? Чим вона гірша за мене?
Антоніна Василівна згадує ту алкоголічку, яку бачила нещодавно по телевізору. Алкоголічка місяць, як вийшла з в’язниці. Волосся ще не встигло відрости. Така підпухла і чорна. Вона сиділа на лавочці в якомусь парку, можливо, навіть парку Шевченка, і казала журналісту: «У мене нема паспорта. Загубила. І грошей нема, щоб новий паспорт зробити. Ніхто мене не щітає за чєловєка. А в конституції записано, що каждий чєловєк - лічность. Я - лічность. Зробіть щось для мене».
На лавку до Антоніни Василівни підсідає чоловік років сорока, одягнений так, як одягаються рибалки в негоду. Під пахвою в нього коробка з шахами.
– Шахи?
– каже Антоніна Василівна.
– Пограємо?
Чоловік презирливо оглядає Антоніну Василівну.
– Я граю на дєньгі.
– Я згідна. Ставлю свої чоботи… тобто п’ятдесят гривень.
Чоловік ще раз оглядає Антоніну Василівну, але цього разу з підозрою.
– Ти підіслана?
– Ні, я вчителька.
Чоловік вагається.
– Покажи дєньгі, щоб я бачив, що вони в тебе вообще є.
Антоніна Василівна виймає з кишені п’ятдесят гривень.
– Ідьом під навєс. Тут фігури намокнуть.
Вони йдуть у скверик поруч з громадськими туалетами.
Чоловік блискавично розкладає на дошку фігури.
– Ти хоть грати вмієш?
– питає Антоніну Василівну.
Та не відповідає і робить перший хід білими.
Через двадцять хвилин супротивник Антоніни Василівни здивовано вигукує:
– А ти, дамочка, на виїграш граєш!
– Я завжди виграю. Через два ходи мат, - спокійно каже Антоніна Василівна.
– Давай п’ятдесят гривень.