Звірослов
Шрифт:
Антоніна Василівна згадує про старі фотографії. Можна було б зайнятися ними.
– Але кого ти обдурюєш, - каже сама собі.
– Усі ті фотографії ти знаєш напам’ять. Ти вже надто довго стара.
Антоніна Василівна примушує себе встати. Закутується в плед. Бере з полиці першу-ліпшу книжку і вмощується з нею в крісло. Наугад розгортає книжку.
«Я научилась просто, умножить…»
А що, думає Антоніна Василівна, таки навчилась. Тільки тепер навчилась. Я живу просто, але так, як мені подобається. Мені добре.
«Я научилась просто, умножить…»
У цій фразі звучить якась туга, якась болюча гірка самотність. Вона не стосується мене, думає Антоніна Василівна. Я не самотня. У мене є багато що.
– Ти хочеш надвір, Жучка?
Жучка завжди хоче надвір. Вона радісно вимахує навсібіч однією третьою хвоста. Лиже Антоніні Василівні ноги.
– Припини це, Жучка! Я не мила ноги з Великодня!
Може, я й не зробила всього, що хотіла, думає Антоніна Василівна, ходячи базаром у пошуках несепараторної сметани. Далеко не все. Але людина, як правило, хоче більше, ніж може. І це нормально. Людина повинна багато чого хотіти, щоб зробити хоча б щось.
– Ця сметана сепараторна чи натуральна?
Продавчиня молочного відділу пильно розглядає Антоніну Василівну.
– А вам яку треба?
– Натуральну.
– Уся сметана натуральна. Попробуйте. Не сметана, а вершки. Зараз вона ріденька, бо свіжа. Але за ніч у холодильнику загусне так, то ножем не розріжете.
Я, наприклад, ніколи не фарбувала волосся, але завжди цього хотіла, думає Антоніна Василівна.
– А сметана ваша, домашня?
– питає в продавчині.
– Моя! Аякже! Чия ж іще?!
– І у вас є корова?
– Жіночко! Ну а звідки, по-вашому, у мене сметана, якби не було корови?
– І як вашу корову звати?
Продавці за сусідніми лотками, які, як виявилося, уже давно слідкують за розмовою Антоніни Василівни і молочниці, пирскають сміхом. Однак сама молочниця спантеличена.
– Звати? Ніяк. Просто корова. Вона має якось зватися?
– У мене, приміром, є собачка, - каже Антоніна Василівна.
– Її звати Жучка.
– Ну, то собачка, а то корова.
– Не бачу різниці.
– Не бачите?! Ваша собачка не дає молока!
– Ваша корова теж, - каже Антоніна Василівна, проходячи до наступного лотка.
І ще, думає Антоніна Василівна, я ніколи не була в Буенос-Айресі. Але я багато де не була.
Антоніна Василівна обережно натискає на дзвінок квартири, що нижче поверхом. За мить двері відчиняються.
– Ви?!
– Я теж рада зустрічі. Можна зайти?
– Що вам треба? Я не вмикаю музику.
– Саме про це я хочу поговорити.
Антоніна Василівна без запрошення заходить до квартири.
Танцюрист
– Я не буду просити вибачення, - упевнено каже Антоніна Василівна.
– Я і не сподівався.
– Для занять танцями мусять бути інші місця. Якісь там будинки культури, наприклад.
Хлопець мовчить.
– Але в мене є для вас пропозиція, - Антоніна Василівна хвильку роздумує.
– Я дозволю вам вмикати музику, якщо…
– Якщо?
– Якщо ви дозволите мені приходити і дивитися.
– Дивитися на що?
– Ну, як ви займаєтесь.
Вони стоять одне навпроти одного як хижак і жертва. Але жертва пручається. Якби Антоніна Василівна мала вуса, то зараз вона б загадково в них посміхалася.
– Це шантаж, - каже хлопець.
– Це ділова пропозиція.
– Але тут нема на що дивитися, - жертва розгублено розводить руками.
– Нема нічого цікавого в тому, щоб дивитися, як я тренуюсь. І мені буде незручно.
– А ви не звертайте на мене уваги. Я буду тихенько сидіти в кутику і мовчати. Буду німа як риба.
– Навіщо вам це?
Антоніна Василівна фальшиво по-старечому зітхає.
– Зрозумійте мене. Я вже п’ять років на пенсії. Мені так нудно.
– Ходіть у театри.
– Молодий чоловіче, не вчіть мене жити! Якби я хотіла ходити в театри, то ходила б. До речі, як вас звати?
– Віктор.
– Ну то як, Вікторе, ви приймаєте мою пропозицію?
Віктор безпорадно чухає потилицю.
– Ви справжня напасть для мене, - тихо каже.
– Повірте, це не найгірше, що з вами могло статися.
– Добре. Приходьте. Але якщо будете мені заважати, то…
– Я не буду вам заважати. Обіцяю.
Антоніна Василівна задоволено потирає руки.
– Почнемо, - хазяйновито каже вона.
– Я тільки збігаю за Жучкою.
– Ми не домовлялися про Жучку!!! Вона сцить на паркет!
– Вікторе, - виразно, по-менторському, каже Антоніна Василівна, - навчіться приймати те, що з вами відбувається, з належною гідністю.
Він танцює - вона сидить на табуретці в кутку кімнати і спостерігає. Склавши руки на колінах. Замислено схиливши голову.
Він час до часу ловить у дзеркалі її погляд. Збивається і починає все спочатку.
Жучка умиротворено дрімає біля табуретки, іноді прокидаючись, щоб видати довге пронизливе скавуління.
– У вас все блискуче. Навіть туфлі, - раптом каже Антоніна Василівна.
Віктор удає, що не чує, але тим не менше ніби між іншим зиркає на свої туфлі. Звичайні лаковані танцювальні чоловічі туфлі. Знизує плечима і продовжує танцювати.