Звірослов
Шрифт:
Синя атласна сорочка намокає від поту на спині і під пахами.
Минає година - він безперервно танцює. По кілька разів повторює одні і ті ж рухи. Кружляє. Кидається ногами вперед і вбік. Крутить тазом.
– Ви вертите задницею гірше, ніж якась… пропаща жінка, - знову озивається Антоніна Василівна.
– Вам не подобається?
Антоніна Василівна запинається.
– Ну, не знаю. Просто це виглядає непристойно.
– Танець - це завжди непристойно.
– Я колись танцювала
Віктор нічого не відповідає. Антоніна Василівна ніяково перебирає пальцями.
– Але я не довго танцювала. Керівничка ансамблю сказала, що я не підходжу. Сказала, що затовста. Хоча сама вона важила не менше ста кілограмів.
Жучка сонно підводить голову і скавулить.
– Ви їй вибачте, - виправдовує Жучку Антоніна Василівна.
– Жучка рідко слухає музику. Вона більше любить читати.
Надя - закадична подруга Антоніни Василівни - приходить раз-два на місяць, щоб випити чаю і перевірити, чи все в порядку. Антоніна Василівна відчуває, коли Надя має прийти, фізично. Антоніна Василівна реагує на Надю так, як деякі гіпертоніки на зміну погоди.
– Надєжда! Яка несподіванка!
– вигукує з порога Антоніна Василівна.
Надя стала Надєждою дуже давно. У часи своєї молодості вона безперервно наспівувала пісню «Надєжда - мой компас зємной».
– Як поживаєш?
– Надя швидким кроком заходить у вітальню, вмощується в крісло біля вікна і протяжно зітхає.
– Ну, розказуй, - каже.
Антоніна Василівна знає сценарій бездоганно. Вона присідає на канапу поруч з Надею.
– А що розказувати? Усе по-старому.
Надя тільки цього й чекає.
– Помер Артьомов і Болеславський. Артьомов від інфаркту, Болеславський від цукрового діабету.
Антоніна Василівна смутно пригадує Артьомова і Болеславського.
– Заміть, - продовжує Надя, - умирають самі мужчини. Самі мужчини.
– За статистикою, вони менше живуть, - підтримує розмову Антоніна Василівна.
– При чому тут статистика, Антоніно! Мужчини вмирають з двох причин. Перша - їх заїдають жони, як, наприклад, Артьомова. Подумати тільки - здоровий був чоловік! Спортом займався! Друга причина - алкоголь і неправильний образ жизні.
Надин погляд нишпорить по кімнаті в пошуках компроматів. Надя все знає і всюди встигає. Надя - секретар Бога на землі.
– Може, чаю, Надєжда?
– Давай. Тільки не забудь дві ложки цукру. Не розумію, як можна пити чай без цукру.
Вони переходять на кухню. Надя безцеремонно зазирає в холодильник і в сміттєвий кошик, а Антоніна Василівна вдає, ніби цього не помітила. Усе йде за сценарієм.
– А в тебе що нового?
– питає Антоніна Василівна, заливаючи чайник із
– Да так, організовую помаленьку соціальну жизнь.
– Соціальну жизнь?
– Уяви собі. Дискотека для старичків. У п’ятницю. Ти обязатєльно маєш бути.
Антоніна Василівна сміється.
– Надєжда! Що ти придумала?! Яка дискотека?!
– Да ти мені ще дякувати будеш!
– Надя ображено надуває крихітні вицвілі губки.
– Три місяці місце вибивала! Всьо таке, жива музика, мужчин і женщин порівну, мужчин даже більше…
– Мужчини ж повмирали всі…
– Антоніна, не єхіднічай! Всі знакомі просто в захваті. Даша Мєчнікова собі новий наряд спеціально купила. Готуються баби по повній програмі. Завивки, омолодітєльні маски для лиця…
– Ти здуріла, Надєжда.
– А чого здуріла?! Я тебе, Антоніна, не понімаю. Якщо шістдесят лєт, то що - скласти на грудях руки і смерті дожидатися?! А тут - реальна возможность знайти собі на старість мужика.
Антоніна Василівна аж підскакує від хвилювання.
– Та на який чорт він мені здався?! Усе життя без мужика обходилася, так щоб тепер мені криша поїхала?!
– Не кричи, Антоніна, - Надя складає руки докупи, немов у молитві.
– Я тобі от що скажу. В старості мужик навіть більше потрібен, ніж в молодості. В молодості чих-пих, сама собі туда-сюда - і добре. А на старість хочеться, щоб хтось поруч був. Не мені це тобі говорити. Сама знаєш. Тільки в позу не понятно для кого стала.
– Пий чай, Надєжда, а то вистигне.
Вони деякий час мовчки п’ють чай. Дві чорні ворони сидять на електричних дротах за вікном. Антоніні Василівні добре видно їхні мордочки і дзьоби.
Надя раптом, як гуска, витягує шию, прислухаючись до чогось.
– Антоніна, - вигукує вона, - як ти це терпиш?! Музика так гримить, що аж люстра труситься!
Антоніна Василівна обережно ставить чашку з чаєм на блюдце.
– Я би на твоєму місці міліцію викликала!
– Я й викликала, - спокійно каже Антоніна Василівна.
– Не допомагає.
– Боже, яка молодьож пішла! Слухай, хочеш, я піду туди і таке їм влаштую, що більше ніколи музики не захочеться!
– Не треба, Надєжда, я сама з цим розберуся.
– Ти завжди була така, - Надя знову складає в молитві руки.
– Надто інтелігентна, щоб себе захистити.
Надя востаннє пробігається квартирою, щось фіксує собі у своїй маленькій голові, прицмокуючи, і вирушає далі в пошуках нових пліток і смертей.
– Гляди мені, Антоніна, як не прийдеш на мою дискотеку - обіжуся по гроб віку. В цю п’ятницю. Я тобі ще нагадаю по телефону. Не хочеш мужиків, то хоч старих знакомих побачиш. А то сидиш тут, як тхір у норі.