Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви
Шрифт:
— Я знаю. Сподіваюся, що до цього часу Верна вже тримає в своїх руках ту його частину, яка залежить від неї.
41
Зедд відкрив очі, охнув і різко сів. Чиясь широка долоня вперлася йому в груди і змусила знову лягти.
— Спокійно, старий, — вимовив низький голос. Зедд втупився на нависле над ним лице з твердою квадратною щелепою. Біле волосся до плечей звісилися вниз,
— Кого ти називаєш старим, старий? Пронизливі блакитні очі під великими бровами посміхалися, як посміхалися і губи. Дивне лице, подумав Зедд. Чомусь воно викликало тривогу.
— Так, мабуть, ти правий, я буду трохи старший за тебе.
Було щось знайоме в цьому обличчі, і раптово Зедд здогадався. Відкинувши руки чоловіка, чарівник сів і ткнув худим пальцем йому в груди.
— Ти схожий на Річарда! Чому? — Чоловік широко посміхнувся:
— Ми з ним родичі.
— Родичі! Прокляття! — Зедд придивився до нього. Високий. М'язистий. Блакитноокий. Волосся таке ж, якщо не вважати сивини. І ця щелепа. Але головне — очі. Зедд сплеснув руками.
— Ти Рал! — Проголосив він.
— Дуже добре! Значить, ти знаєш Річарда.
— Знаю? Я?! Та я його дід!
Густа брова зігнулася.
— Дід… — Чоловік провів по обличчю широкою долонею. — Творець всемогутній, пробурмотів він. — У що ця баба знову нас втягнула!
— Баба? Яка баба?
Зітхнувши, чоловік прибрав руку від обличчя і, знову посміхнувшись, вклонився.
Вельми куртуазний уклін, зазначив Зедд.
— Дозволь мені представитися. Натан Рал. — Чоловік споважнів. — Чи можу я дізнатися твоє ім'я, друг?
— Друг?!
Натан постукав кісточками пальців Зедда по лобі.
— Я тільки що полагодив твій пробитий череп. А це щось та означає!
— Ну, може, ти і правий, — пробурчав Зедд. — Спасибі тобі, Натан. Моє ім'я Зедд. А ти, я бачу, сильний в цілительстві, якщо все було так, як ти кажеш.
— Так, у мене була непогана практика, — з гідністю кивнув Натан. — Як ти себе почуваєш?
Зедд прислухався до своїх відчуттів.
— Непогано. Навіть, мабуть, добре. Моя сила до мене повернулася… — Він застогнав, згадавши останні події. — Гратч! Добрі духи, мені треба якнайшвидше вибратися звідси.
Натан втримав його.
— Спочатку нам потрібно поговорити, друг. У всякому разі, я сподіваюся, що ми станемо друзями. До нещастя, у нас з тобою є ще дещо спільне, крім споріднення з Річардом.
Зедд здивовано моргнув:
— Наприклад?
Натан розстебнув комір куртки, яка була вся покрита засохлою кров'ю, і підняв пальцем кільце з потемнілого срібла у себе на шиї.
— Це саме те, що я думаю? — Голос Зедда глухо дзвенів.
— А ти кмітливий хлопець! У чому я, втім, не сумнівався, інакше ти не представляв би такої цінності.
Зедд втупився в блакитні очі.
— І що за нещастя нас об'єднує? Натан
Нашийник був суцільним, без застібки.
— Що це означає? Чому ти це зробив? — Натан зітхнув:
— Це не я, Зедд. Це вона.
У дверях з'явилася низенька повна жінка з укладеним в пучок сивим волоссям. Вона тримала за руку маленьку дівчинку.
— А! Бачу, Натан тебе вже вилікував. Я рада. А то ми турбувалися.
— Ах ось як… — Рівним тоном промовив Зедд.
Жінка посміхнулася.
— Так. — Вона погладила дитину по русявому волоссі. — А це Холлі. Це вона притягнула тебе сюди.
Вона врятувала тобі життя.
— Здається, я її пригадую. Спасибі, Холлі. Я дуже тобі вдячний.
— Я рада, що ви одужали, — відповіла дівчинка. — Я боялася, що гар вас вбив.
— Гар? Ти його бачила? З ним все в порядку?
Холлі похитала головою.
— Він упав зі стіни разом з іншими чудовиськами.
— Прокляття, — прошипів Зедд крізь зуби. — Цей гар був моїм другом.
— Гар? — Жінка підняла брову. — Що ж, в такому разі мені дуже шкода.
Зедд гнівно глянув на неї:
— Що цей нашийник робить на моїй шиї?
— Вибач, — вона розвела руками, — але в даний момент це необхідно.
— Ти його знімеш.
Вона продовжувала безтурботно посміхатися. — Мені зрозуміла твоя заклопотаність, але поки що нашийник повинен залишатися на місці. — Вона приложила руку до грудей. Боюся, нас не представили. Як тебе звуть?
— Я — Чарівник першого рангу Зеддікус З'ул Зорандер. — Голос Зедда звучав загрозливо низько.
— А я — Аннеліна Алдуррен, аббатиса сестер Світла. — Її усмішка стала тепліше. — Ти можеш називати мене Енн. Всі мої друзі мене так називають, Зедд.
Не зводячи очей з жінки, Зедд зіскочив зі столу.
— Ми не друзі. — Вона відступила на крок. — І ти будеш звертатися до мене «чарівник Зорандер».
— Спокійніше, друг, — застеріг Натан. Зедд метнув на нього такий погляд, що Пророк негайно замовк і випростався.
— Як побажаєш, чарівник Зорандер, — знизала плечима жінка.
— Зніми його негайно. — Зедд постукав по нашийникові.
— Він залишиться. — Усмішка не покидала її обличчя. Зедд почав насуватися на неї. Натан тримався поруч, щоб утримати його в разі чого. Не відриваючи погляду від аббатиси, Зедд витягнув руку в напрямку Натана, і пророк, змахнувши руками, як пушинка відлетів до далекої стіни кімнати.
Зедд підняв іншу руку, і стеля засвітився синюватим світлом. Підкоряючись його жесту, тонкий як лезо бритви квадрат світла, схожий на поверхню гладкого озера, опустився на підлогу. Очі Енн стали великими. Квадрат замерехтів і перетворився на килим киплячого світла. Він став таким яскравим, що було боляче очам.